Поет – людина, що розкриває перед всіма свою душу. Поет – митець, який пише музику душі через слова, які втамовують душевну спрагу.
Талановиті поетеси Ліцею Плохань Вероніка та Король Єлизавета долучилися до творчої події – поетичного фестивалю «На крилах надії» під гаслом «Україна переможе!», присвяченого Всесвітньому дню поезії під егідою ЮНЕСКО (World Poetry Day), який відбувся 21 березня на базі Ліцею № 8 Оболонського району м. Києва. Учениці долучилися до фестивалю дистанційно, де представили свої вірші у 3 категоріях: «Роздуми», «Любовна лірика», «Патріотична поезія».
Творчі роботи були високо оціненими організаторами та слухачами. Вітаємо майстринь слова та бажаємо творчих злетів та натхнення до нових поетичних творів.
"Ідеал"
Плохань Вероніка
Є сто країн,
Одне ім'я,
Серед всіх світів лиш ти одна
Собою є,
Всі інші тінь
Чужих страждань і сноведінь.
Можливо там,
Десь між світів
Живе вона,
Твій ідеал.
Та чи й для інших він такий?
Небесний й наче золотий.
Можливо надто чудная вона,
Що ніби вранішня зоря,
Ні ніч, ні день не застає.
Для всіх вона ляльками є.
Всі заздрять їй.
Й даремні скарги тих надій.
Десь у всесвіті, мабуть 105-тім,
Є гірша в сто мільйонів раз.
Вона не знає, що це -
Успіх.
Пусті слова із її фраз.
Не баче див вона в турботі,
Не бачить сил і сподівань.
І все життя її в скорботі,
Нещасті, тиші сред мовчань.
"Мені 15, їй 23"
Король Єлизавета
Мені 15, їй 23.
Ми зустрілися в кафе на березі моря.
І щось вона мені хотіла так розповісти,
Напевно, про те, як в неї склалась доля.
Ми разом прийшли з коротким волоссям,
Пофарбованим у колір її улюбленої кориці.
Вона як виявилося, вже не страждає безсонням
І тільки тільки повернулася з столиці
Вона була одягнена у винний колір,
Я ж у речі моєї сестри.
Вона прагнула волі
І все ще не зрікалася своєї мети.
Вона красномовно розповідала історії,
Я не перебиваючи слухала.
Вона вірила дитячій утопії,
Але ж все склалося не так, як я думала.
Море і небо, вкриті синіми фарбами
Як очі її коханого,
Який захоплювався такими ж книжковими жанрам,
Де ніколи нічого не відбувалося поганого.
Вона показала мені квіти, які він дарував їй.
Я ж лише щиро пораділа.
Ці квіти сповнені надій,
Від яких вона зазвичай пʼяніла.
Вона пообіцяла, цінувати мої старання,
Я лише бути щасливою.
Повітря заповнило наше мовчання
Та ми знали, що стало цьому причиною
У нас було багато спільного і багато відмінного,
але добре серце залишалося незмінним.
Я ніколи не відчувала такого рідного,
Як те, що вона називала осіннім.
Нам не запамʼятовувались перехожі,
Нас інденфікували, як загадкову.
Вона здивувалася, що ми дуже схожі,
А я попросила її зустрітися знову.
